ІСТОРІЇ ВІЙНИ: ДОСВІД УКРАЇНЦІВ

Ознайомитися з проектом

“Я знала, що почнеться війна ще за декілька днів до того як це сталось — але ніхто не повірив, коли я переповідала їм страшний сон, що наснився мені напередодні. А потім, коли прокинулась 24 лютого 2022 року у той самий час, що і у ві сні, одразу зрозуміла, що станеться далі” — такими першими спогадами про початок повномасштабного вторгнення ділиться Дар’я Усова, колишня жителька села Слатине, що у Харківській області. Нині вона із родиною проживає у м. Чернівці, проте досі із жахом згадує перші дні, сповнені страху за власне життя та життя рідних, та гнітючою невизначеністю, через неможливість прогнозувати що станеться навіть у найближчі хвилини.

Селище Слатине знаходиться за 15 кілометрів від кордону з державою-агресором і з першого дня повномасштабного вторгнення на територію України постійно знаходиться під обстрілами, або ризиком того, що він скоро станеться. Проте, не зважаючи на це, жителі змушені були залишатися у своїх домівках ще якийсь час, як сильно не хотіли б виїхати на безпечнішу територію.

“За перший день ми завантажували і розвантажувати авто п’ять чи шість разів — кожного разу з’являлась нова причина, що унеможливлювала виїзд із села. Вперше, коли ми готові були їхати, татові подзвонили і сказали, що на нашому шляху буде блокпост — тоді ще було не зрозуміло, чиїй стороні конфлікту він належить. Потім з’ясувалось, що блокпост наш, проте поки до нас дійшла ця інформація, по основним дорогам вже утворився затор, а в новинах з’явились заголовки про те, що росіяни розстрілюють цілі колони цивільного населення — і ми знову вирішили чекати. Чекати можливості виїхати хоча б до Харкова довелося майже тиждень і більшу частину часу ми провели у підвалі”.

Підвал і будинок родини Дар’ї стали прихистком не тільки для її родини у перші дні, а і місцем перепочинку військових пізніше, коли сім’я виїхала до Чернівців. Проте звісно постійно знаходитись у вологій і холодній підземній кімнаті було просто неможливо. Тож сім’я жила швидкими перебіжками між власним домом і підвалом.

Дар'я Усова

Будинок по сусідству від дому Дар'ї. Скріншот із відео з особистого архіву.

Сімейний дім Дар'ї. Відео з особистого архіву.

“Пам’ятаю, я якось повернулась у будинок, щоб зробити чаю. Сіла на стілець, поки чекала, що вода закипить і раптом почула як щось пролітає просто над будинком. А потім вибух. Такий, що аж вікна задрижали у рамах. Я впала на підлогу і почула ще кілька вибухів, тож почала повзти до виходу із будинку. До того часу, як я добігла до нашого підвалу, серце калатало в грудях наче шалене і в шоці я, тараторячи, намагалась переповісти мамі і сестрі що тільки-но сталося. Потім пам’ятаю тільки, що мені дали випити чаю і як голова торкнулась подушки. Не знаю, скільки я тоді проспала, але коли прокинулась, мама весь час тільки і робила, що сиділа біля підвалу і курила. Ніколи до або після цього я її такою не бачила”.

Проте, не зважаючи на весь хаос, що відбувався навкруги, життя продовжувалась. А у сім’ї Дар’ї, як виявилось згодом, зароджувалось нове.

“Я зовсім випадково побачила застосунок на телефоні у сестри, коли вона попросила принести його. “Календар для вагітних”, чи якось так він називався. Я вирішила не питати одразу, не знаю чому. Але пізніше виявилось, що Настя (старша сестра) сама дізналась про свою вагітність тільки 27 лютого, коли ми вже третій день сиділи у підвалі”.

Зараз доньці Анастасії вже майже 3 роки. Її назвали Євою.

Наразі Дар’я з бабусею, сестрою та її донькою, перебувають у статусі внутрішньо переміщених осіб і проживають у Чернівцях. Повернутися до рідної оселі вони не зможуть, навіть якщо війна закінчиться прямо зараз. Після не одного десятку обстрілів, у їхній рідній оселі вже вибивало вікна, зносило дах у прибудові на земельній ділянці та виламувало двері вибуховою хвилею.

Безпекова ситуація не дозволяє навіть просто повернутися в Харків.

Проте поки ця сім’я не може повернутися до рідного міста, інші відкрили його для себе тільки під час повномасштабного вторгнення.

Крадог

“Люблю Харків. Лавки, смітники – це все правда. Обожнюю це місто. Харків – найкраще місто на планеті” – так про нього відгукується військовослужбовець, якого знають за позивним Крадог.

Сам він родом із Києва, проте на Харківському напрямку знаходиться найдовше із усіх місць дислокації за весь час служби. І відлік цього часу для нього почався з 8 березня 2022 року, лише за 3 дні після виповнення 18-ти років.

“Я боявся, що все це закінчиться без мене” – так чоловік пояснює своє рішення піти до війська у такому ранньому віці, майже одразу після початку повномасштабного вторгнення – “Це був мій найбільший страх. Я не був впевнений, чи все у нас вийде. росіяни вже були під Києвом. І я їхав до Києва зі страхом, що дійсно ця війна може закінчитися і без мене. Плюс, я зростав під Майдан, під всі ці новинні заголовки. І коли у країні почалася війна, я не міг не піти воювати”.

За весь час служби Крадог побував на Запорізькому напрямі, у районі селища Новодарівка, також в районі Зеленого поля (сучасна назва – Зеленопіль), Великій Михайлівці; на Херсонському напрямку; на Бахмутському напрямку; у Костянтинівці, в Дружківці та Олексієво-Дружківці; на Авдіївському напрямку, в Покровську; і, нарешті, на Харківському напрямку, де зараз і знаходиться.

“Мій перший бойовий виїзд був десь у травні 2022 року” – ділиться спогадами військовослужбовець, – “Це був штурм у напрямку Новодарівки. Пам’ятаю, командир ще тоді сказав, що хлопці ще молоді, їм, напевно, в штурм ще рано, тож нехай краще посидять на позиціях. У підсумку, штурм у нас тоді не сильно вдався. Ще, по-моєму, з першого дня. В решті решт, ми ще трохи менше тижня були на позиції, а нас крили з чого тільки можна. Артилерія, міномет в основному”.

Фото із особистого архіву

Проте навіть такий не зовсім вдалий дебют не змусив чоловіка озиратися назад. Служба пішла своєю чергою – нові місця дислокації, нові задачі, кожного разу нові і кожного разу тимчасові домівки.

“Після Запорізького напрямку ми з хлопцями сиділи і всі казали, що не хочуть на Бахмут. А варіанти були тоді такі – або туди, або на Херсон. Врешті, всі розслабилися, коли попрямували до Херсону. Ми тоді проїхалися у другій лінії (оборони), так би мовити, зачистка.

Але потім, як тільки ми повернулися, нам сказали – збирайтеся, їдемо на Бахмут”.

Бахмут у той час, в листопаді 2022 року, був однією із найгарячіших точок фронту. Ворожі війська проводили інтенсивні штурми міста, проте Крадог згадував зовсім не бойові дії, коли розповідав про час, проведений біля та у самому місті.

“Коли ми були на околиці Бахмуту, пам’ятаю, дуже багато речей мене там дивувало. Я тоді стояв на нічному чергуванні біля будинку, ми там у підвалі жили. В повній броні, світла немає, обстріли вже зробили свою справу. Я стою, а до сусіднього під’їзду під’їжджає чоловік на електросамокаті. І підлітки ходять. Головне питання, яке у мене тоді було – що вони взагалі тут роблять? Це при тому, що буквально у сусідній будинок прилітало. Ось це викликало у мене тоді дисонанс”.

Дисонанс викликає і те, якими полярними спогадами чоловік ділиться про різні місця свого перебування. Олексієво-Дружківку він згадує з помітним теплом, асоціюючи це місце з літом, теплом та поїздками на мотоциклі. Запоріжжя викликає спогади про те, як вони з товаришем були єдиними відвідувачами антикафе і у вільний час разом грали там у PlayStation. Проте не всі міста залишили по собі хороші спогади.

“Після передислокації, ми поїхали на Авдіївку, в Покровську жили. От Авдіївка для мене була, певно, найважчим напрямком. Новини неслись тоді дуже погані, сама ситуація на фронті була жахлива, КАБи літали туди-сюди, багато людей хороших загинуло. Було важко. У мене аж гора з плечей звалилася, коли нас звідти вивели” – згадує чоловік, не бажаючи вдаватися у болючі деталі.

“А з найкращих спогадів… Є у мене один, одночасно сумний і веселий для мене спогад. Це коли я заходив на піхотну позицію, яка так розташовувалась, що, на мою суб’єктивну думку, росіяни до мене дістати не могли, а я міг з ними робити в цілому що хотів. І був у нас на позиції гранатомет маленький, Ford 600, 40-мм, з маленькими зарядами такими. Врешті, одного разу визираю я зі спостережного пункту, а перед мною позиція ворожа, 100 метрів. І я бачу, що там стоїть росіянин у повний зріст з РПГ і цілиться в сусідню позицію. Я тоді попросив побратима прикрити мене і зкоригувати. І, значить, стаю я за цей Ford 600, так само в повний зріст, цілюся в нього і вистрілюю. Я тоді сховався одразу, тож не бачив, чи влучив, але, за моїми розрахунками, мав влучити. В цілому, так, скоріше за все, і було, бо одразу після цього вороги почали сваритися, кричати. Пізніше почали гасити по нам з АГС, десь з пів години нас обстрілювали. Але потім наші хлопці з сусідньої позиції вистрілили по ним із РПГ, “склали” їм спостережний пункт і потім ще додали по ним із міномету. Того ж вечора я слухав результат своєї роботи, бо на короткій дистанції добре було чути як ворожий командир сварився на якогось солдата, який мав, судячи з усього, прикривати їх позицію з відстані”.

Відео з особистого архіву. Херсонський напрямок, 11-12 листопада 2022 року

Фото із особистого архіву

Служба у війську, яких би моментів не була сповнена, також дає можливість солдатам перепочити раз чи два на рік і хоча б на тиждень чи два повернутися до цивільного життя. Ці часи відпусток кожен воїн описує по-різному. Крадог, зокрема, наступним чином:

“Перед відпусткою я дуже нервуюся. В якійсь мірі, через те, що це означає нову адаптацію, звикання до цивільного життя. Також впливають думки, на кшталт: “А як вони (побратими) тут без мене впораються?”. Ось саме це дуже хвилююче. А під час самого відпочинку я намагаюся максимально розслабитися. Хоча деякий час всеодно витрачаєш на усвідомлення того, що можна нічого не робити і просто відпочивати”.

Зустрічається серед військовослужбовців і інша думка.

Антон Усенко

“Коли приїжджаю у відпустку чи на вихідні, то усвідомлюю, що життя людей, яких я люблю, проходять без мене. Ти коли повертаєшся додому, то намагаєшся підлаштуватися під їх графіки і темп, щоб зустрітися, і розумієш, що не є такою частиною іх побуту як був раніше. Це дуже засмучує. Я задумувався над тим, чи не було б легше, якби весь цей час, що я у віську, не бачити близьких, щоб не стикатися періодично з цим болючим усвідомленням того, що ти пропускаєш шматки їх життя, але потім зрозумів, що це, певно було б ще важче – не бачитися зовсім” – такими думками з приводу часу відпочинку ділиться Антон Усенко, який несе службу у бригаді НГУ.

Антон доєднався до лав військовослужбовців не одразу після початку повномасштабного вторгнення. На той час він ще отримував вищу освіту, працював, проте все одно мав бажання допомагати, тож вирішенням спочатку було волонтерство.

“Проте з часом волонтерство розчарувало. Бо насправді, коли споглядаєш зсередини, розумієш, що для когось це – більше про простір для самоствердження, ніж про реальне бажання допомогти. Плюс, працюючи волонтером, я постійно стикався з людським невіглаством. Хтось самостверджувався за рахунок цього, хтось намагався зробити якнайкраще особисто для себе. Тож згодом я перестав цим займатися”.

Думка про те, що слід йти обороняти територію своєї держави ставала все гучнішою після отримання диплому та звільнення з роботи. Не бажаючи, щоб рішення піти у військо було імпульсивним або навіяним товаришами, які самі вирішили мобілізуватись, чоловік дав собі рік на прийняття рішення. І згодом воно було прийняте.

“Я раніше був пацифістом. Але коли до тебе додому приходять зі зброєю в руках, то більше пацифістом бути не вдається”.

Чоловік стверджує, що ніколи не сприймав роботу військовим як щось героїчне. І за кілька років після початку несення служби ділиться наступною думкою:

“Війна почала сприйматися як робота. Війна – це рутина. Це просто набір задач який ти виконуєш заради суспільного блага”.

Наталя Коновал

На противагу буденності, якою стала війна для тих, хто знаходиться у війську, цивільні громадяни всеодно вважають захисників героями, навіть якщо вони самі цієї думки не притримуються.

«Мій брат, чоловік племінниці, хлопець доньки – щоб там не було, вони є і назавжди залишаться для мене героями» – стверджує Наталя Коновал, мешканка Києва, народжена у Харківській області.

Перші вибухи, як і більшість жителів Києва, жінка зустріла о 5-й ранку 24 лютого 2022 року у себе вдома. Не зважаючи на попередження, що щодня зʼявлялись у заголовках новин та застереження друзів, війна всеодно застала Наталю та її дітей зненацька. Від вирію думок з приводу того, що робити і як вберегти дітей, врятувала подруга, що раніше переїхала до Києва із Донецька. Вона запросила сімʼю до своєї квартири.

«Знаходитися поруч людиною, яка вже переживала подібне, дарувало цю таку необхідну крихту спокою. Хоча і не хвилюватися зовсім було неможливо. Я підскакувала з дивану, на якому ми всі разом спали, від будь-якого гучного звуку, а донька дивилась на мене, як на скажену і спокійно казала, що то трамвай проїхав. Більшу частину часу воно так і було. Будинок подруги, у якої ми залишались, дійсно розташовується по сусідству з трамвайними коліями. Проте коли вибухи прозвучали о 3-ій годині ночі, я була певна, що це точно не трамвай. Тож ми швидко зібрались і пішли до укриття, яке здавалося більш безпечним, ніж маленька кімнатка, в підвальному приміщенні під будинком, де намагалися сховатися чи не всі жителі. Натомість ми пішли на підземний паркінг».

Холод, що пробирав крізь зимові куртки та підстилки, а ще страх, що діти швидко захворіють, часто перебуваючи в таких умовах, підштовхнув до пошуків іншого місця порятунку.

Врятували знову товариші – вони усією сімʼєю переховувались у кафе в їх власності. Закрита територія та облаштований під величезну спальню підвал, а також наявність запасів їжі та води, зробили рішення очевидним.

«Я хотіла виїхати з Києва ще з першого дня. Вивезти дітей. Проте, наче на зло, 22 лютого, рівно за два дні до початку війни, у нас зламалась машина. Хоча, може це було якимось застереженням чи знаком від всесвіту. Як потім розповідали колеги, колони цивільних, що намагалися виїхати з Києва, розстрілювали, не зважаючи ні на жінок за кермом, ні на надписи «діти». Тож, певно, добре, що ми виїхали трохи пізніше».

Безпеку, переховуючись на закритій території кафе, Наталя відчувала тільки тиждень. Потім, одного дня, крізь шпарини в огорожі, всі жителі їх прихистку мали можливість споглядати декілька одиниць бронетехніки, що зупинились на заправці буквально через дорогу. Цей момент став вирішальним у процесі прийняття рішення про виїзд із Києва. За словами Наталі, саме в той час її брат, Володимир, відправляв свою сім’ю у Чернівці. Тож це стало для жінки ще одним знаком від всесвіту. А пізніше з’явилось підтвердження – після того, як рішення їхати до Чернівців було прийнято, знайшовся і майстер, який зміг полагодити машину.

Фото із особистого архіву

“Ми виїжджали дворами і селами, добирались до Чернівців декілька діб. Змучені та втомлені спали прямо в машині по кілька годин, а потім знову вирушали в дорогу. Пам’ятаю, перший вдих на повні груди зробила тільки 8-го березня. Нас тоді зупинили на блокпості, яких, протягом всього шляху, ми пройшли більше десятку. Я відкриваю вікно, простягаю документи, автоматично вже кажу, навіщо і куди ми їдемо. ТРОшник киває, а потім каже зачекати і повертається до облаштованого в декількох метрах блокпосту. Я вже, почала нервувати, про всяк випадок розбудила дітей, які до цього спали за задньому сидінні. Але коли чоловік повернувся, він простягнув нам кілька тендітних тюльпанів – ми ще потім дивувались, коли і де вони встигли їх взяти? – привітав з 8 березня та побажав гарної дороги”.

“Перелякані, після обстрілів, які ми застали в Києві, а невістка зі своїми дітьми у Харкові, навіть в Чернівцях ми притримувались “правила двух стін”. Кожен сигнал повітряної тривоги означав, що всі прокидаються, беруть подушки та простирадла, стелять у вузенькому коридорі, ми сідаємо і чекаємо відбою. Не зважаючи на те, що до західної України тоді ще дуже рідко добивали, ми всеодно боялись кожного шороху. Тільки близько середини травня ми подекуди почали ігнорувати сигнали тривоги. А вже в червні повернулися назад до Києва”.

Відео із особистого архіву

Вікторія

Деякі українці, тільки нещодавно облаштувавшись в Києві, з початком війни мали знову його залишити.

“24 лютого я прокинулась від вибухів. Мама, тато і сестра, на диво, спокійно спали. А коли прокинулись, ніхто не міг повірити, що війна почалась. Точно пам’ятаю, як перші 15 хвилин ми всією сім’єю читали новини, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Я тоді не сильно вірила у новини, які публікувались напередодні нападу, з закликами збирати “тривожні валізки”, але навіть трохи зраділа, що ще тиждень тому зі скептицизмом майже повністю зібрала свою” – розповідає про ранок, з якого почалось повномасштабне вторгнення Вікторія, яка за декілька років до цього переїхала з сім’єю із Харкова до столиці у зв’язку з кращою пропозицією роботи для батьків.

Першу добу, за згадками дівчини, до їх помешкання збирались родичі – бабуся, дідусь та сестра зі своїм чоловіком. Спочатку від обстрілів ховалися в “укритті” панельного будинку, проте вже на наступний день було прийнято рішення шукати сховище безпечніше.

“Хрещений молодшої сестри запропонував приїхати до нього у Бортничі. Будинок ще перебував на стадії ремонту після будівництва, проте вони, наче знали, що знадобиться, побудували достатньо глибокий та “міцний” підвал – з бетонних плит, все як треба. А ми з собою привезли два матраци. Тож, позносивши до підвалу всі меблі та техніку, яка мола знадобитись, облаштували собі там укриття. Але всеодно у стовідсотковій безпеці ніхто себе не почував”.

Тож не зважаючи на достаньо комфортні умови всередині укриття, Вікторія із сім’єю вирішили виїхати ще далі. Новини про розстріл колон цивільних автомобілів в Київській області не додавали позитиву. Через тиждень перебування в бортничах, сім’я прийняла рішення їхати до бабусі Вікторії у Вінницьку область.

Відео із особистого архіву

“Цілий день ми з мамою тоді моніторили білети на Укрзалізниці. Коли нарешті змогли придбати, це були білети “Київ-Рахів”, а Вінниця мала бути просто висадковим пунктом. Проте врешті ні на якому потязі ми не поїхали, бо коли приїхали на вокзал – не побачили номеру нашого рейсу на табло. Ми чекали близько двох годин – номер так і не з’явився. Виїхали тоді тільки завдяки батьку – він домовився зі своїм товаришем, який, за щасливою випадковістю, саме в той день їхав сам, у пустому “бусіку” з Києва до Вінниці”.

У Вінниці Вікторія із сім’єю перебувала до початку літа, після чого нарешті змогли повернутись до Києва. Стрес на фоні війни закарбував у дівчині не тільки звичку пригинатися, коли чує, що щось летить у повітрі, а й дав натхнення писати вірші. Це перший із тих, який вона написала, після початку повномасштабного вторгнення.

Фото із особистого архіву

Прочитати вірш

Зі сторони не дотичного до війни в Україні спостерігача може здатися, що історії людей, чиє життя змінила повномасштабне вторгнення, мають бути схожими між собою. Проте кожна із описаних вище історій доводить протилежне. Для когось війна почалася зі страшного сну, який раптом став реальністю. Для когось – із рішення взяти до рук зброю. Для інших – із вимушеної втечі з дому та життя між сигналами повітряної тривоги.

Усіх учасників проєкту об'єднує не місце проживання, професія чи вік. Їх об'єднує досвід життя в країні, яка вже понад чотири роки протистоїть повномасштабній агресії. Досвід, що складається не лише з фронтових зведень і статистики, а й з особистих історій, спогадів, втрат, рішень та надій.

У кожного з героїв цього проєкту війна залишила свій слід. Вона змусила залишити рідний дім, змінила звичний перебіг життя, навчила цінувати прості речі та переосмислити власне майбутнє. Проте жодна з цих історій не є лише історією про війну. Насамперед це історії про людей – про їхню здатність адаптуватися до нових реалій, знаходити сили рухатися вперед навіть тоді, коли навколо панує невизначеність.

І поки війна триває, таких історій стає дедалі більше. Вони різні за змістом, але схожі в одному: кожна з них є свідченням того, що за сухими цифрами та заголовками новин завжди стоять людські життя. Саме з цих життів, спогадів і голосів сьогодні складається новітня історія України.